За даними вченого Василя Кобилюха, вона сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери і походить із санскриту. Вона старша за німецьку, російську та турецьку. Згадана в записах візантійського історика Пріска Панікійського ще в 448 році, залишається популярною і нині, при чому не лише серед мешканців нашої країни, але й серед іноземців. Уже здогадалися, про що йдеться? Звісно ж про українську мову.
Надзвичайно багата, виразна і незмінно сучасна, вона по праву має свій особливий день у календарі. Цього року ми вперше відзначили День української писемности й мови в нову дату – 27 жовтня.
У Київському професійному коледжі технологій та дизайну одягу до свята почали готуватися завчасно. У нашому закладі вже стало доброю традицією на найвизначніші події вбиратися по-особливому урочисто – в національне вбрання. От і тепер була оголошена акція «Вишивана мова», в межах якої працівники й учні прийшли в коледж в улюблених вишиванках. А першокурсники ще й дізналися про значення особливої вишиваної символіки, своєрідної мови, закодованої у візерунках і здатної «розповісти», звідки її власник, чим займається й чого прагне.
На найрозумніших і найкмітливіших чекала інтелектуальна філологічна гра «СлоВО!», де протягом трьох турів учні випробовували свої знання з мови й цікавих фактів про неї, українського фольклору і класичних літературних творів, розгадували ребуси, виправляли мовленнєві помилки й аналізували тексти сучасних пісень. Хтось повторював конспекти, хтось покладався на удачу, але зрештою командне змагання захопило всіх. «Питання цікаві й відповіді на них, здавалося б добре відомі. Але через те, що маєш усього 15 секунд на обдумування, подеколи починаєш сумніватися й губитися у трьох соснах», – ділиться враженнями Вікторія, одна з учасниць. А перемогла команда кравців із групи К-11 з відривом від найближчих суперників аж у 110 балів! Будемо чекати на реванш наступного року.
Та все ж найбільший ажіотаж з-поміж усіх святкових заходів у коледжі викликав флешмоб «Радіодиктант національної єдності». Спеціально коригували розклад дзвінків, аби час диктанту збігся з урочним; визначалися, де його писатимуть працівники, не задіяні на уроках; налаштовували техніку й налаштовувалися самі, аби цього року написати ще краще, ніж попереднього, адже як кажуть, досконалість не має меж.
І ось той самий день і одинадцята година. Адміністрація і бухгалтерія, викладачі й майстри, технічні прцівники – усі відклали свої справи, аби стати частиною наймасштабнішого флешмобу, аби відчути єдність з іншими українцями, знайомими й ні, але такими близькими в цю мить.
У мене на уроці – кравці-третьокурсники, але більшість із них бере участь у такому заході вперше. Схухаючи репортаж, одна з учениць зазначає: «Я думала, відразу почнуть диктувати, а тут розмах і настрій чимось нагадує «Євробачення»!» Звичайно, відчуття єдності зі своїми співгромадянами дуже мотивує. Так тихо в кабінеті буває хіба що під час іспитів. Але як тільки текст було перевірено востаннє, весь простір навколо сповнився морем вражень: «Я нарахувала чотири тире й одну двокрапку. Це правильно?», «Ізюмська траса – це ж як раз на шляху до мого дому!», «Дуже швидко диктував, я ледь встигала», «А давайте оразу перевіримо! Мені цікаво», «Хто записав, куди треба надсилати?».
Що ж, день і справді видався не просто святковий, а особливий. Думаю, це відчули всі. І куди б не завели українців дороги буремного сьогодення, найголовніше – ми маємо те, що нас обєднує, що робить нас нацією – нашу мову.
