Іноді серце поводиться як старенький павербанк – тримає заряд до останнього, а потім просто вимикається. Не тому, що слабке. А тому, що надто довго тягло на собі роботу цілого світу.
     Наші педагоги добре знають цей стан. Коли світла немає, Інтернет зник, надворі виє тривога і літають ворожі дрони та ракети, а ти все одно сидиш із ліхтариком у руці й пишеш. Бо здобувачі освіти чекають. Бо хтось має тримати лінію тиші і підтримки, поки тривога гулом віддається у голові. Бо всередині живе ота вперта, невигубна іскра, яка шепоче: «Ще трохи, ще крок».
     24 листопада ми писали казку про розряджені серця. Про ті, що падають на нуль, але все-таки знаходять місце, де зарядитися. І найцікавіше те, що кожен педагог у тій казці шукав струм по-своєму: хтось у прекрасному світі з героями; хтось у мріях дитинства; хтось у вогнику надії; хтось у власному праві зробити паузу.
     І кожен був правий.
     Незламність – це не камінний погляд і металева броня на плечах. Це про здатність чесно сказати собі: «я втомився». І все ж знайти спосіб під’єднатися до джерела, що повертає дихання. Казки, як виявилося, теж уміють бути зарядками. Вони відкривають маленькі дверцята всередині, за якими лежить той самий тихий ресурс, що жевріє навіть у найтемнішу ніч.
     І поки надворі знову гуде повітряна тривога, а хтось вкотре каже, що «треба триматися», я ловлю одну думку: ми й так тримаємось. Щодня. На роботі, вдома, у хаосі новин. Тримаймося не силою, а турботою про себе. Бо розряджені серця теж можуть світитись. Просто їм треба свій час, свої розетки, свої люди.